Нас звати Павло (35 років) та Оксана (36 років). У нас троє дітей: Яша (11 років), Лія (9 років) та Лука (7 років). Ми вважаємо себе хоумскулерами, тому що до повномасштабної війни в Україні наші діти жодного дня не були у школі.
Ми обрали цей шлях, бо не уявляли, як можна солоденького синочка, якому тільки виповнилось 3 рочки, відправити на цілий день до чужих нянечок у садочок. Ми усвідомлювали, що час, поки діти маленькі, пролітає зі швидкістю кулі, і нам, батькам, хочеться бути поруч зі своїми дітьми та відкривати цей світ із ними. Тим паче ми, маючи за плечима педагогічну та (незакінчену) психологічну освіту, вивчали доступні дослідження, які свідчили, що діти краще за все пізнають навколишній світ, коли поруч — стабільні дорослі, тобто батьки.
Діти дорослішали, шкільний вік був все ближче. Ми намагалися підготувати старшого сина до школи. Він залюбки рахував, дуже легко запам'ятовував літери, малював, гарно висловлював думку, але — він завжди це робив на бігу, стрибаючи з дивана на стіл і назад. І це дуже ламало наше уявлення про навчання дитини, бо зовсім не відповідало тому, що казали в університеті та у підручниках з педагогіки. Ми розуміли, що школа не для нашого хлопця, адже там його зламають, бо головний ворог вчителя на уроці — непосидючий школярик, який руйнує тишу та дисципліну (ми можемо зрозуміти, чому, адже у бідолашної вчительки — 30 таких бешкетників).
У нас залишався ще час, щоб зважити всі “за” і “проти”. Ми ще більше занурювалися в тему сімейної освіти: читали іноземні блоги, замовляли книжки, слухали конференції, подкасти, шукали тих, хто вже зміг організувати хоумскулінг. В Україні було не просто знайти однодумців, бо на той час вдома навчалися переважно діти з діагнозами (домашнє індивідуальне навчання). Але хто шукає, той знайде.
По-перше, ми організували зустрічі для батьків та дітей у Харкові, де ми 2-4 рази на місяць спілкувалися, гралися, експериментували, співали, танцювали, робили щось руками з глини або з дерева. Це був такий сімейний простір, де кожен щось віддавав та отримував. Нашим дітям найбільше подобалася вільна гра. В той період ми переконалися, що головна пізнавальна діяльність дітей 5-10 років — це гра без обмежень, те, що відсутнє у дітей у стінах звичайних шкіл. Наша задача була — захистити дітей від депривації ігор.
По-друге, ми займали проактивну позицію, тому шукали українців поза межами нашого міста, так ми познайомилися із хоумскулерами з Черкас, Кривого Рогу, Києва, Дніпра, Кам'янець-Подільського. Ми вийшли на міжнародну спільноту (Канада, США). До нас почали приїздити гості для обміну досвідом, ми почали організовувати перші інформаційні заходи, де можна було наживо познайомитися з ветеранами сімейної освіти, які мали досвід 30+ років як батьки-хоумскулери.
У серпні 2019 року в Україні було прийняте положення про сімейну освіту: відтоді це можна було робити офіційно, кожна школа зобов'язана брати учнів на сімейну форму навчання або на екстернат (навіть без діагнозу або інших поважних причин). Ми офіційно зареєстрували нашого першого “школяра” та прикріпили його до школи у Харківській області, бо адміністрація сільської школи була більш дружньою до хоумскулерів, ніж у міських школах.
Тепер перед нами стояло питання, яку програму обрати. По закону ми мали обирати лише те, що затверджено міністерством освіти. Але воно не відповідало інтересам нашої дитини. Ті досягнення, які хотіли бачити вчителі, заковані в кайдани міністерських програм та термінів на опанування, зовсім не збігалися з нашими поглядами на освіту наших дітей. Ми ризикнули не робити план, спущений згори спеціалістами. Ми намагалися домовитися звітувати про наші досягнення через портфоліо, школа сказала, що це неможливо. Коли почався тотальний локдаун та у системі шкільної освіти стався колапс, ми просто продовжували робити те, що робили раніше. Тепер можна було надіслати в електронному форматі тести із загальних предметів та відео техніки читання 1-2 рази на рік замість раніше заявлених 4. Коли батьки не знали, що робити з тими школярами вдома, ми давали інтерв’ю на радіо про свій досвід.
Зранку ми вставали, разом снідали, формально займалися годину, потім йшли на прогулянку, обідали. Поки молодші брат та сестра спали, ми вголос читали казки, поезію та тематичні книжки на актуальні для дитини теми. Ввечері син займався у спортивній секції, з часом записався до театральної студії та басейну. У нього був час на прогулянки, вільну гру та лего. Всі члени сім'ї отримували задоволення.
Сімейна освіта не для всіх. Але якщо батьки хочуть дати живу та сучасну освіту, що допоможе дитині розкрити закладений потенціал, зміцнить сімейні стосунки та емоційний розвиток, — на нашому досвіді можемо сказати, що це реально. Так, буває важко, коли школа не довіряє батькам, коли вимагають незрозумілі та алогічні завдання, коли емоційно вигораєш, бо забуваєш про відпочинок, коли починаєш рівнятися на фейкові орієнтири. Дуже допомагає підтримка однодумців, ритм та канікули на свіжому повітрі. Важливо пам’ятати, що важко — не означає погано, а сімейна освіта — це про свободу та індивідуальність, і ніхто не буде так зацікавлений у розвитку дитини, як її батьки. Тому наш шлях — це сімейна освіта.