Нас звати Віктор та Надія Овсяник, ми з Черкас. Ще на початку 2000-х років ідею про домашню освіту нам «подарувала» наша подруга християнка. Наші дві донечки були тоді ще зовсім маленькі. Вона ставила нам прості, здавалося б, запитання на зразок «Як вам здається, нам слід віддавати дітей у державну школу чи в християнську? Чи нам слід навчати їх вдома?» Тоді нам здавалося, що дітям треба бачити світ з усіма його складнощами і недоліками, щоб вчитись розрізняти добро і зло, і мати змогу в майбутньому зробити правильний вибір самим. Але з кожним роком ми все більше усвідомлювали власну відповідальність за дітей, що й привело нас врешті-решт до домашнього навчання як елементу практичного християнства. У 2003 році ми перевели на екстернат старшу доньку (тоді п’ятикласницю) Катю, а через рік забрали зі школи і другокласницю Поліну.
Зараз, у 2023, ми розуміємо, що то були найкращі роки нашого життя. Не дивлячись на повне неприйняття нашого вибору родичами, на опір шкільної системи, на погрози від соцслужб, на брак однодумців, ми кайфували. Ми вчилися самі, вчили дітей, а вони вчили нас. Ми самі будували свій день (часто займалися у парку), вчилися критично оцінювати ідеї типових міністерських підручників (інших у нас і не було), а найголовніше для нашої родини – переконувалися разом з дітьми, що Слово Боже – живе та дієве, і що милосердний та люблячий Ісус – єдине джерело істини.
Наші доньки мають вищу освіту після закінчення університету, де вони обидві вчилися на бюджетній формі. Донька Каті з чоловіком Сергієм мають четверо діток, і вгадайте, як вони вчаться? Так, на сімейній формі навчання.